Схожі повідомлення
Живе спілкування та спільний пошук шляхів вирішення проблем – основа успішної співпраці
До кінця 80-х років минулого століття Загальна декларація прав людини публікувалася в СРСР тільки для партійної номенклатури і була нікому не відома, вона вилучалася при обшуках у дисидентів як антирадянський документ, яким вона, по суті, і була. Радянські юристи аж до початку 90-х називали цивільні і політичні права і свободи «буржуазною вигадкою», а підтримували тільки права другого покоління – економічні, соціальні і культурні. Варто згадати, що 10 грудня 1948 року СРСР і його сателіти, в тому числі Україна, голосували ні «за», ні «проти» Декларації в цілому, а утрималися. За Гамбурзьким рахунком, Україна утримується досі: державна політика в галузі прав людини залишається безсистемною, хаотичною і неефективною. У чому причини такого становища?
Конституція 1996 року стала адекватним віддзеркаленням типових для посттоталітарної країни патерналістських державницьких устремлінь і традицій. Держава проголошувалася національною святинею, мала монопольні важелі впливу в політиці, економіці, культурі, освіті та охороні здоров’я. Водночас, вона продовжувала виступати найсильнішим гравцем на ринку, головним культурним арбітром в царині ідей, гарантом добробуту, зайнятості, пенсій та фізичного здоров’я громадян. Ці патерналістські гарантії не виконувалися, не виконуються і не можуть бути виконані.
Другий розділ Конституції України містив велику кількість прямих запозичень з двох загальновідомих міжнародних пактів ООН про права людини 1966 р., але при цьому в суто юридичному сенсі не розрізняв норми Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які держава мусить виконувати за будь-яких обставин, і положення Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, можливість реалізації яких пов’язується, як відомо, з реальним економічним станом тієї або іншої країни. Йдеться про те, що економічні та соціальні права, як правило, вважаються нормами прямої дії лише за наявності спеціальних офіційних коментарів, якими визначаються конкретні параметри судового захисту так званих «позитивних», тобто існуючих за рахунок активності держави, прав.
Таким чином, пряме копіювання західних зразків мало в даному випадку своїм наслідком суто ідеологічний, значною мірою навіть демагогічний, ефект. Наприклад, й досі відверто проблематичними в Україні виглядають записані в Конституції «право на житло» (стаття 47), «право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сімї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття 48), «право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування» (стаття 49), а також інші права другого покоління, які в нинішніх українських умовах перетворилися для значної кількості громадян на справжню фікцію. Їх неможливо захистити в суді.
Свобода як категоріальне («liberty»), а не інструментальне («freedom») поняття не тільки не стала головним пріоритетом Конституції, але й не згадувалася в переліку її вищих соціальних цінностей та пріоритетів. Значних обмежень зазнали політичні, громадянські та особисті права. При цьому в Конституції та ординарному законодавстві відсутній принцип пропорційності для оцінки втручання держави у здійснення цих прав.
Тим не менше українці довели світові, що головна цінність для них – це свобода, і для великої частини українців вона важить більше, ніж життя. Це показують і соціологічні дослідження. Згадаймо, всі повстання в сталінському ГУЛАГу були організовані українцями, зокрема, й найбільше – Норильське. Люди йшли на смерть, аби зберегти честь, достоїнство, гідність. Так само за прагнення мати внутрішню свободу пішли в табори правозахисники 60-80-х років. Коли в листопаді 2004 року люди виходили на Майдан, у церквах молилися за їхнє життя, бо ніхто не знав, чим це закінчиться. І як ми вже пізніше дізналися, план силового розгону Майдану дійсно був. Те ж саме було в 2013-2014 роках – навіть коли почалися розстріли, люди залишалися на Майдані, ризикуючи життям…
Але свобода передбачає відповідальність, а от цього українцям дуже бракує. Бо в головах багатьох людей – і в державі, і в суспільстві – все ще панує уявлення, що за рахунок примусу й застосування сили можна вирішити складні проблеми. Це стара українська хвороба – всі політичні сили керуються політичною доцільністю й нехтують правом, ігнорують судову владу й намагаються керувати нею. В суспільстві є схильність до насильницьких дій, до популізму, який набрав у нас загрозливих масштабів, а люди цього навіть не усвідомлюють. Розуміння того, що це насправді обмежує свободу, шкодить їй, немає.
Оцей «праведний гнів» – розкуркулити багатіїв, олігархів під ніж, який підігрівається як раз популістами – це насправді удар по свободі, а не розширення її меж. Треба поважати право власності і підприємницької діяльності. Треба вчитися розуміти і поважати інші погляди, інші релігії. Словом, все це передбачає певну політичну культуру, якої ще бракує українському суспільству. І культури свободи зокрема.
Біда наша ще й у тому, що Україна довго була в поневоленому стані, нею прокотилися голодомори, масові політичні репресії, була знищена національна еліта. Крім того, московський пилосос всмоктував найактивніших людей: за кордон виїхати не могли, тому їхали робити кар’єру в Москву. Все це завдало дуже сильного удару по генофонду нації. Наша головна проблема сьогодні – бракує людей, які можуть створювати нове.
Нам вкрай потрібна єдність в діях і держави, і суспільства, адже в нас важка ситуація – ми маємо поруч державу-агресора, яка тільки і мріє, щоб ми пересварилися і один одного задушили. Вона усіма засобами підіграє в цій ситуації. Про це треба пам’ятати постійно.
Збройний конфлікт породжує екстраординарні порушення прав людини – вбивства, катування, загибель людей від обстрілів й на мінах та розтяжках, знущання над полоненими, використання цивільних осіб як «живих щитів», незаконні затримання, яких було дуже багато, сексуальне насильство, посягання на людську гідність, насильницькі зникнення. Важливим завданням для громадянського суспільства є збір інформації та документування цих злочинів.
Збройний конфлікт стимулює зростання насильства й ненависті, це вкрай погана тенденція, загрозлива для майбутнього. Наші соціологічні дослідження показали, що сьогодні майже кожен четвертий українець вважає, що можна застосовувати катування до людей. А таких людей до воєнного конфлікту вже було лише 14 відсотків. Зокрема, серед тих, кого можна катувати, люди називають сепаратистів і терористів..
У нас прийнято вважати головною причиною українських негараздів велику корупцію, мовляв, треба посадити усіх корупціонерів і так її побороти. Проте, як на мене, тут плутають причини і наслідки. Успіх боротьби з корупцією вимірюється не кількістю людей, позбавлених волі, а обсягом коштів, які вирвали з тіньового обігу, і кількістю зруйнованих корупційних схем, які були закриті у результаті діяльності правоохоронних органів. Наша корупція – це фактично замінник ринку, якого в нас нема. Саме тому влада і бізнес у нас пов’язані. Близькість до влади для бізнесмена означає всілякі гаразди, додаткові бонуси, стимули і так далі. Звідси росте наша корупція. І вона дійсно є всеосяжною.
Насправді, усі наші проблеми закорінені в минулому. Хай би про що ми говорили – про реформу поліції чи прокуратури, зловживання в СБУ чи боротьбу з корупцією, допомогу внутрішнім переселенцям чи черги на лінії розмежування – ми завжди відповідаємо на запитання: чи зневажає держава свободу людини та чи спрямована вона на припинення чи бодай пом’якшення людських страждань, або, навпаки, є до них байдужою? Це запитання, як лакмусовий папірець, відділяє тренд на відхід від пострадянської держави й перетворення на державу, в якій переважають європейські цінності, від консервативного тренду на збереження радянських рудиментів, закорінених у нелюдяних практиках комунізму.
Перемога у збройному конфлікті з Росією безпосередньо залежить від того, який тренд переможе. Україна здатна конкурувати зі значно більшою авторитарною та патерналістською Росією, тільки коли сама відкине патерналізм і стане справді вільною та демократичною державою. А відійшли ми від Росії ще недалеко й постійно задкуємо. Усвідомлення цього конфлікту трендів і постійна перевірка близькості державних рішень до комуністичних рецептів Леніна, Сталіна та їхніх послідовників і відмова від рішень радянського штибу мають убезпечити нас від поразки.
Як же подолати старі радянські тренди?
Згадаймо: Німеччина докорінно змінилася після поразки у Другій світовій війні завдяки продуманій, послідовній і рішучій денацифікації. Й Україна вкрай потребує аналогічного процесу – реальної декомунізації. Того, що в нас вважається нею – відмова від символіки, зняття пам’ятників, перейменування міст, площ, проспектів, вулиць, провулків – замало. Безперечно, деміфологізація комунізму є необхідною. Але цього аж ніяк недостатньо. Проведення реальної декомунізації є важливою задачею громадянського суспільства. Це означає вирішити такі завдання.
Комунізм знищив приватну власність, і внаслідок цього суттєво змінилася свідомість людини. Найперше завдання декомунізації – повернення людям почуття власника та формування сильного середнього класу. Справді, людина без власності не може усвідомлювати себе громадянином, а отже, розмови про наявність сильного громадянського суспільства є наразі доволі умоглядними.
Комунізм ліквідував свободу думки, свободу слова, свободу зібрань, свободу асоціацій та інші фундаментальні свободи й демократію як таку. Повернення фундаментальних свобод не лише на папері, а й у реальності, утвердження демократичних цінностей і народовладдя – друге головне завдання декомунізації.
Створення суспільства справедливого розподілу матеріальних благ державою призвело до патерналізму. Доти, доки люди чекатимуть, що держава забезпечить їм житло, робочі місця, належну зарплатню, безкоштовну освіту та медицину, соціальний захист – комунізм житиме. Тому третє завдання декомунізації – утвердження у свідомості людей відмови від патерналістських очікувань і права «вільно чинити власною долею».
Один із постулатів комунізму – це колективізм, влада колективу, відмова від індивідуальності. Повернення індивідуалізму, усвідомлення того, що тільки вільна й автономна людина, незалежна від волі колективу, може вповні скористатися інтелектуальною й економічною свободою, стати незалежною, заможною та щасливою – це четверте завдання декомунізації.
І лише на п’яте місце я би поставив деміфологізацію комунізму.
Актуальність цих завдань я хочу продемонструвати на деяких прикладах.
Однією з найбільших проблем української судової системи є невиконання судових рішень, 95% рішень проти України в Європейському суді – саме за ці порушення права на справедливий суд. Виникли вони, зокрема, внаслідок мораторіїв на виконання судових рішень щодо державних підприємств-банкрутів: вони спочатку мають віддати борги державі, а потім борги по зарплатні своїм працівникам. Розмір боргу перевищує розмір державного бюджету України. Але ж це не що інше, ніж сталінська «перша заповідь», внаслідок якої виник штучний голод у 1932-1933 рр. – спочатку виконайте план хлібозаготівель, а потім віддайте хліб за трудодні! Знову, вже у незалежній Україні, попереду – держава, а вже потім людина.
Засоби проведення мобілізації в деяких місцях, зокрема, в Харкові, були не лише неприйнятними в демократичному суспільстві, а й такими, що здатні дискредитувати українську державу в очах цивілізованого світу. Люди в цивільному, що представлялися працівниками міліції, затримували молодих людей на вулицях, ринках, станціях метро, в навчальних закладах під час здачі іспиту та отримання дипломів під різними приводами – встановлення особи, схожість із підозрюваним в скоєнні злочину тощо. Затримання процесуально не оформлювалося. Затриманих відвозили безпосередньо на збірний пункт Харківського обласного військкомату. Там виписували і вручали повістки (за відсутності документів повістки заповнювали зі слів затриманих). А зі збірного пункту вже нікуди не випускали й вивозили у військову частину – служити. Родичів не повідомляли.
Такий варварський спосіб виконання плану мобілізації ганьбить і армію, й державу загалом. Військовий конфлікт на Південному Сході країни спонукає українську владу згуртувати населення, воно має бути зацікавлене в максимальній підтримці держави й армії. Усі українці повинні поділитися на дві частини – ті, хто захищає країну від агресора, й ті, хто їм допомагає. Але хто захоче підтримувати державу, яка брутально порушує права людини й діє як той самий агресор (згадаймо точно такі ж облави, які влаштовували в Росії, щоб послати солдатів на другу чеченську війну)? Нічого шкідливішого для України на радість російській пропаганді не можна й вигадати, їй навіть брехати не треба. А найгірше те, що ця практика, яка є очевидним рудиментом радянського способу мислення та дій, вважається цілком прийнятною великою частиною українського чиновництва.
Ці приклади показують, що комунізм залишився в головах людей, і його так просто не прибрати. Радянські рудименти нашої свідомості та державного управління важким тягарем гальмують наш поступ. А керівництво держави має усвідомити, що політичний режим, який дедалі більше порушує права людини, приречений на поразку.
Наостанок про ще одне важливе завдання українського громадянського суспільства, хай би яким утопічним та ідеалістичним воно не здавалося. Необхідно визначити на правовому рівні діяння радянської влади злочинами. Це є моральним обов’язком перед загиблими, це необхідно для утвердження історичної справедливості, укріплення імунної системи українського народу проти політичних репресій, насильства, невиправданого державного примусу.
На мою думку, ідеї Рафаеля Лемкіна, творця Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, 70-річчя ухвалення якої виповнюється 9 грудня, є дороговказом у майбутнє у площині правової оцінки злочинів комунізму. Вони мотивують розглянути ці злочини, за Лемкіним, проти тіла, мозку та душі українського народу – селян, інтелігенції та церкви – як низку геноцидних злочинів чи злочинів проти людяності, всебічно розглянути в кожному з них термін дії злочину, його подію, об’єкт, суб’єкт, мотив та умисел, дослідивши кількісні та якісні характеристики репресій. Визначальним для кваліфікації злочину як геноциду є неспростовне доказування наміру знищення. Щодо кожного злочину слід підготувати відповідний висновок. Так само доречно розглянути злочини радянської влади проти етнічних, релігійних та інших меншин в Україні – поляків, німців, кримських татар, свідків Єгови та інших. Сьогодні ці злочини добре вивчені і підтверджені документально. Список для розгляду може бути таким.
1. Репресії проти Української автокефальної православної церкви, 1926-1930 рр.
2. Масові репресії проти селян – «розкуркулення», виселення, арешти і розстріли за рішеннями трійок Повпредств ОДПУ. 1930-1931 рр.
3. Масові арешти і розстріли за т.зв. «куркульською» операцією НКВС – розстріли згідно із заздалегідь наміченим квотами. Липень 1937 – листопад 1938 рр. (Заарештовано 767 397 чоловік, з них 386 798 розстріляно).
4. Масові арешти і розстріли за національною ознакою в рамках т.зв. «національних операцій» НКВС (німецької, польської, латиської і т.п.). Липень 1937 – листопад 1938 рр. (Заарештовано близько 350 тис. осіб, з них 250 тис. розстріляно, в тому числі 111 тис. поляків).
5. Масові арешти та розстріли української інтелігенції, 1937-1938.
6. Санкціоновані Сталіним і Політбюро ЦК ВКП(б) масові депортації цивільного населення за т.зв. «класовою» і національною ознаками:
– Виселення польських громадян з території Західної України і Західної Білорусі 1939-1940 рр.
– Виселення громадян з країн Балтії та Молдови в травні – червні 1941 р.
– Виселення німців, кримських татар та інших народів у 1941-1945 рр.
– Виселення з країн Балтії та Молдови т.зв. «куркулів», 1949 р.
– Виселення близько 2 млн. українців у другій половині 40-х років «за пособництво УПА».
7. Масовий розстріл військовополонених польських офіцерів і цивільних осіб за рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) від 5 березня 1940 р.: у квітні-травні 1940 р. органами НКВС у Катині, Мідному та Харкові розстріляно 21 857 польських громадян.
8. Репресії проти Української греко-католицької церкви, 1945-1946 рр.
Таким чином в Україні будуть створені передумови, щоб провести повноцінний судовий процес для розгляду злочинів комунізму. Насправді немає ніяких сумнівів в тому, що Сталін і його підручні винні в знищенні народів і етнічних спільнот, а комуністичний тоталітарний режим, який зробив масовий терор практикою державного управління в СРСР, сам по собі злочинний. Однак, необхідно встановити ці факти в правовій площині. При цьому, оскільки всі обвинувачені померли, потрібно створити спеціальні правила для такого суду подібно Статуту Міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945 року. І такий суд є необхідним, якою б утопічною, чим далі, тим більше, не виглядала б ідея його проведення. Цей суд мав би бути міжнародним з участю Німеччини, Польщі, країн Балтії та інших країн і розглянути злочини проти інших етнічних груп. Чи знайдеться у керівництва Української держави політична воля для здійснення такого суду?
Щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном