Довгий шлях додому (Червонопартизанська виправна колонія № 68)

Червонопартизанська виправна колонія № 68 – це установа виконання покарань середнього рівня безпеки для жінок. За інформацією Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на момент початку Антитерористичної операції в колонії відбували покарання більше двохсот осіб. Колонія була розташована у м. Червонопартизанську (Свердловський район, Луганська область). Це – невеликий населений пункт на кордоні між Росією та Україною. Станом на 2014 рік у населеному пункті мешкало трохи більше 2200 жителів. Основне заняття місцевих жителів – шахтарська справа. Найближчий великий населений пункт – м. Свердловськ.

У квітні 2014 року на території Луганської області розпочалося проведення Антитерористичної операції. Однак засуджені із Червонопартизанської виправної колонії із бойовими діями не стикалися до середини – кінця травня 2014 року. Перші вибухи в місті вони почули на початку літа, але населений пункт був шахтарським, тому більшість із засуджених вважали, що це промислові роботи на шахтах. Конфлікт вони бачили тільки по телевізору і чули про нього зі слів родичів.

Бойові дії у місті розпочалися в червні 2014 року – тоді у Червонопартизанськ прийшли дрьомівські козаки. Частина з них була одягнута у традиційну козацьку форму, частина носила звичайний камуфляж без пізнавальних знаків. Серед осіб, які оточили колонію, були тільки російські військові та козаки. Жінки це точно чули по акценту, з яким розмовляли люди, які окупували місто. При цьому, подальші бойові дії відбувалися саме через конфлікт між російськими підрозділами та козаками. Українські військові залишили місто у квітні 2014 року.

Червонопартизанська виправна колонія була розташована на околицях міста, з одного боку від неї проходила лінія залізниці, з іншого – лісові посадки. За словами засуджених, територія колонії безпосередньо примикала до кордону між Росією та Україною. Частина території колонії була оточена териконами.

Протистояння в місті загострилося на початку червня 2014 року, коли незаконні збройні формування почали застосовувати великокаліберну артилерію (зокрема, самохідні артилерійські установки «Град» і міномети). Засуджені жінки бачили, як над колонією пролітали військові літаки. Вдень над територією колонії також кружляли вертольоти МНС Росії. Особливо часто такі польоти відбувалися під час перевірок, коли всі засуджені вишиковувалися на вулиці, і можна було добре бачити їх кількість. За воротами колонії висаджувалися десантники-парашутисти.

Незаконні збройні формування встановили прямо за воротами колонії танк, але вогонь з нього не вели. Поблизу розміщувалися БТРи., загородження з автобусів і шин. Жінки бачили, як козаки тренувалися збирати та розбирати автомати. Коли залишали колонію, помітили багато поламаної військової техніки та сліди від гусеничних танків. Деякі з жінок вказували, що козаки оселилися прямо на території колонії – у штабі, де й розмістили свою тренувальну базу. Однак інші засуджені цю інформацію не підтвердили.

Тоді ж перші снаряди потрапили на територію колонії. Прямим попаданням снаряду був зруйнований перший контрольний пост. Згорів архів, край будівлі для побачень, був пошкоджений другий поверх промислової зони в колонії, де було виробництво плитки та цегли-утеплювача (цех АБК) та банно-пральний комбінат. Від вибухів пішли тріщинками скляні блоки вікон, вилітали шибки, уламками були пошкоджені стіни будівель колонії. У подальшому також були зруйновані ворота колонії.

Через розташування установи виконання покарань на самій лінії зіткнення, її територія постійно обстрілювалася. Колонію оточували снайпери. Вони стріляли по ногам, коли хтось із засуджених виходив на вулицю – набрати води (у колонії немає централізованого водопостачання) або до туалету (туалети також були розташовані на вулиці). Однак нікого не було поранено – снайпери таким чином лише залякували. Також над колонією постійно літали снаряди, обстріли були майже кожного дня. Тим не менш, довгий час жінки ходили на роботу та притримувалися зміненого розпорядку дня: працювали вночі із завішеними вікнами. Жінки та адміністрація колонії зняли форму, щоби не стати мішенями для снайперів. Найважливіші речі вони носили з собою, тому що знали – у будь-який момент вони можуть залишити колонію.

За твердженням засуджених, у цей час умови тримання під вартою в колонії погіршилися, але не істотно. Начальник колонії забезпечив засуджених харчуванням та водою. У колонії було світло, зберігалося водопостачання. Жінки мали можливість отримувати посилки від родичів – співробітники колонії ходили на пошту за посилками навіть під час сильних обстрілів. Проти жінок не застосовувалася фізична сила, їм не погрожували та не проводили незаконні труси. Жінок не змушували брати участь у бойових діях.

Для того, щоби захистити життя та здоров’я засуджених, начальник колонії виводив їх на поселення до підвалів. Там засуджені перечікували найбільш сильні обстріли. Кожного разу перед обстрілом лунала сирена.

Начальник Червонопартизанської виправної колонії активно вживав заходів до евакуації засуджених. Зокрема, він дзвонив та письмово звертався до Державної пенітенціарної служби України. Але довгий час там не вірили, що колонії дійсно загрожує небезпека. Тільки коли був знищений перший контрольний пост, заговорили про евакуацію.

Наприкінці червня 2014 року до колонії приходили представники незаконних збройних формувань із відеокамерою. Вони завітали вночі та змусили знімати відео «для управління Служби безпеки в Луганській області». Просили говорити дату, в яку начебто знімається відео, щоби довести, що у колонії ще залишилися люди і її не можна обстрілювати. Також фіксували руйнування колонії.

Евакуація розпочалася наприкінці червня 2014 року. Засуджені працювали на виробництві, коли в черговий раз їх зібрали по тривозі та повели до будівлі швейного виробництва «Глорія». Виявилося, що того дня снаряд потрапив у перший контрольний пост, який повністю згорів. У підвалі жінкам наказали лягти на підлогу. Вони чули, як лунають за стінами колонії вибухи. Декілька годин вони лишалися у підвалі без їжі, води та не могли піти до туалету. Тільки через декілька годин їх почали виводити. Весь цей час засуджені були на грані нервового зриву.

Коли обстріли трохи стихли, до колонії приїхали мікроавтобуси, куди посадили засуджених та повезли до Свердловської виправної колоні № 38. Засуджені не могли забрати з собою речі, тому що через обстріли вони вже не могли повернутися до будівель колонії. Вони поїхали у тому одязі, у яком були. Мали з собою тільки термоси з водою та їжею. У дорозі засуджених супроводжували співробітники Червонопартизанської виправної колонії.

Дата евакуації – 28 червня 2014 року.

У Свердловській виправній колонії № 38 засуджені перебували лише три доби. Там їм дозволили зателефонувати рідним, щоби сказати, що з ними все добре. Там їх нагодували, дали змогу попити води та помитися. Жінки знали, що їх везуть до Луганського слідчого ізолятору, звідки далі їх будуть везти на безпечну територію. Але процес цей затягнувся.

Деякий час у Луганському СІЗО жінки перебували в непоганих умовах. Їм забезпечили тримання у шестимісних камерах, де було світло, вода. У колонії було нормальне харчування. Однак із початком блокади міста ситуація істотно погіршилася. Спочатку зникло світло, якого не було півтора місяці. Потім, за словами більшості опитуваних, зникло центральне водопостачання. Необхідну воду брали з резервуарів та розносили по камерах. Хоча води було достатньо, але здебільшого вона була холодною. Жінки не мали змоги митися, прати речі, робити інші гігієнічні процедури.

У колонії виникли проблеми із постачанням продуктів харчування. Оскільки на всіх не вистачало їжі, то була зменшена пайка хліба, яка тепер становила на шістьох стільки ж, скільки раніше становила на одного. Крім хліба давали пшоняну кашу два рази на день. Іншої їжі не давали і такий режим харчування тривав декілька місяців. Також вшестеро зменшилася кількість чаю та цукру, який приносили. Декілька разів давали гуманітарну допомогу – санітарно-гігієнічні засоби.

Засуджені при цьому мали змогу отримувати передачі, якщо їхні родичі проживали безпосередньо в Луганську або околицях. Родичі, які жили в інших містах, відправити посилки не могли, оскільки пошта не працювала. Вони також не могли приїхати на побачення, бо більшість доріг була перекрита й тривали воєнні дії.

У цей час Луганське СІЗО було повністю закрите. Частину засуджених взагалі не виводили на прогулянки, іншій частині жінок пропонували вийти, але вони здебільшого відмовлялися, бо дуже боялися обстрілів. Навколо колонії постійно лунали вибухи й багато хто із засуджених впадав у паніку під час чергової атаки. У цей період були пошкоджені склоблоки вікон, вхідні ворота. Ховатися було ніде – жінок не виводили до бомбосховища. Обіцяли вивести в коридор під час сильних обстрілів, але жодного разу так і не вивели.

Засуджені не могли зв’язатися з родичами телефоном, тому що не було мобільного зв’язку і, крім того, ніде було заряджати акумулятори мобільних телефонів.

У Луганському СІЗО виникали проблеми з постачанням медичних препаратів – були тільки найпростіші знеболювальні, які могли застосовуватися від будь-яких проблем. При цьому засуджені могли отримувати ліки посилками, але тільки у той час, коли посилки до СІЗО доходили. Лікар у Луганському СІЗО був.

Тільки в жовтні 2014 року засуджених, нарешті, вивезли із Луганського СІЗО. Їх посадили до автобусів і повезли у супроводженні адміністрації Червонопартизанської колонії, а також озброєних членів незаконних формувань, до м. Старобільська. Тільки там засуджені змогли повідомити родичам, що вони живі та здорові.

Дата перевезення – 18 жовтня 2014 року (орієнтовна).

Зі Старобільського слідчого ізолятору 171 засуджена була переведена до Качанівської виправної колонії № 54 у м. Харкові. Там їх одразу розмістили, дали теплі речі (у жінок не було теплих речей, тому що забрати речі у Червонопартизанській виправній колонії № 68 вони не встигли і залишилися у тому, в чому були). За словами керівництва колонії, перші місяці жінки перебували у складному психологічному стані, але з часом повернулися до нормального життя. Тільки якщо чують святкові салюти в місті – лякаються.

На день візиту моніторів Харківської правозахисної групи до Качанівської виправної колонії у ній залишилося всього 27 зі 171 людини. Інші звільнилися умовно-достроково чи за амністією.

Візит до Качанівської виправної колонії № 54 здійснено 26 грудня 2017 року моніторинговою групою ХПГ у складі В. Б. Глущенка, В. І. Мельничука та Г. В. Овдієнко.

Матеріал створено за підтримки програмної ініціативи «Права людини і правосуддя» Міжнародного Фонду «Відродження».