Роль інститутів громадянського суспільства у попередженні катувань та жорстокого поводження у місцях неволі

Забезпечення законності та верховенства права – це пріоритетне завдання для влади, а також ключова умова розбудови правової держави в Україні. В рамках цього завдання необхідно мінімізувати, а в ідеалі – попередити правопорушення, які посягають на основоположні права та свободи людини і громадянина. Особливо якщо йдеться про право на життя, повагу, честь та гідність. Саме ці конституційно визначені категорії дозволяють гармонійно розвиватися державі та суспільству. Зневага до загальнолюдських цінностей суттєво дискредитує владу, особливо коли йдеться про протиправну діяльність посадових чи службових осіб правоохоронних органів.

У цьому сенсі байдуже на кого спрямовано такі протиправні дії: законослухняного громадянина чи злочинця, психічно хвору людину чи військовослужбовця. Найбільш цинічним проявом такої зневаги є стала практика застосування катувань у місцях неволі, де людина залишається поза дієвими механізмами захисту своїх прав. До того ж, до них значно ускладнюється доступ осіб, які за характером своїх повноважень мають захищати права людини. Як наслідок, катування чи жорстоке поводження починають використовуватися для досягнення неправомірної мети (отримання свідчень або зізнань, примушування до певних дій тощо).

Влада не надто переймається цією проблемою, про що свідчить відсутність комплексних програм протидії цьому негативному суспільному явищу. Необхідно зазначити, що європейські партнери та міжнародні правозахисні організації постійно наголошують на існуванні цієї проблеми в українському суспільстві. У своїх щорічних доповідях та звітах, вітчизняні посадовці запевняють українців у тому, що у місцях неволі катувань не існує, хоча практика ЄСПЛ свідчить зовсім про інше. У засобах масової інформації також повсякчас з’являються повідомлення про катування та жорстоке поводження з громадянами України, у тому числі у поліційних відділках, місцях позбавлення волі, установах виконання покарань, медичних та геріатричних установах закритого типу.

У чому ж полягає проблема? Чому в нашій державі практика катувань є досить поширеною? Відповідь на це питання є досить простою так очевидною. По-перше, існування показників розкриття злочинності призводить до того, що правоохоронці намагаються розслідувати злочини якомога скоріше, не нехтуючи і таким засобом отримання свідчень, як катування. Це стосується і дисципліни у виправних закладах та ізоляторах, працівники яких зазвичай намагаються забезпечити дотримання режиму та примусити ув’язнених мовчати про системні порушення прав і свобод людини. Теж саме стосується й ставлення в медичних установах закритого типу, в першу чергу – психіатричних лікарнях, – до недієздатних та обмежено дієздатних осіб.

По-друге, в Україні використовуються дуже застарілі стандарти поводження з людьми, які з різних причин перебувають у місцях неволі. У порівнянні зі світовою практикою, наша держава істотно відстає у цьому питанні. Як наслідок, адміністрація установ отримує численні скарги від осіб, які перебувають у місцях неволі, а також їхніх рідних. Такі скарги постійно надходять і до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та органів прокуратури. Утім, результативність таких скарг на сьогодні є мізерною, оскільки відсутні механізми дієвого парламентського контролю за вказаними інституціями, внаслідок цього вони не використовують свій потенціал у повному обсязі. Є певні недоліки і у критеріях оцінки ефективності діяльності правоохоронних органів, які й призводять до численних правопорушень з їхнього боку.

По-третє, в Україні не розвинені механізми взаємодії влади та громадськості в питаннях запобігання й протидії катувань у місцях неволі. Точніше сказати, вони майже відсутні, і держава не поспішає впроваджувати такі моделі. Навіть можливості впливу на владу, які мають інститути громадянського суспільства, є здебільшого декларативними та обмеженими з позиції функціональності. Це обумовлено недосконалістю законодавства в цій сфері. Однак слід підкреслити, що після «Революції Гідності» та поступового запровадження положень «правосуддя перехідного періоду» правозахисне середовище починає брати ініціативу у свої руки. Якщо говорити про запобігання жорстокому поводженню з особами, які перебувають у місцях неволі, як приклад такої активності можна навести діяльність Коаліції правозахисних організацій «Проти катувань».

Окремо слід зупинитися на наявних механізмах попередження катувань та жорстокого поводження у місцях неволі. Один з таких механізмів закріплено у ст. 24 Кримінально-виконавчого кодексу України. Він передбачає можливість відвідування установ виконання покарань без спеціального дозволу в будь-який час, а також з таким дозволом. У першому випадку право на відвідування має Президент України, Прем’єр-міністр України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, окремі міністри та члени Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, народні депутати та їх помічники-консультанти. Наявність спеціального дозволу обов’язкова для близьких родичів засуджених, представників ЗМІ, а також правозахисників. Існування такого механізму дозволяє здійснювати моніторинг та перевірку стану дотримання прав людини в місцях неволі. Проте, він є дещо бюрократичним та ускладненим, особливо стосовно тих суб’єктів, які мають отримати спеціальний дозвіл. Також дуже часто адміністрація усіляко намагається затягнути час та приховати наявні порушення від сторонніх відвідувачів.

Достатньо перспективним вбачається так званий «національний превентивний механізм» (передбачений факультативним протоколом до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання). Цей механізм функціонує на основі спеціального департаменту в структурі Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і передбачає створення системи регулярних, незалежних відвідувань місць неволі, які перебувають під юрисдикцією держави. Метою таких відвідувань є моніторинг проблеми катувань та, за необхідності, захист жертв жорстокого поводження. Запровадивши такий механізм, держава планує стимулювати установи виконання покарань та інші установи закритого типу до попередження випадків катувань. Зрештою, це сприятиме мінімізації ризиків неправомірної поведінки адміністрації цих установ щодо осіб, які в них утримуються.

Вважаємо, що національний превентивний механізм є достатньо перспективним і повністю корелюється з ідеєю розбудови в Україні громадянського суспільства, в якому правозахисні інститути матимуть реальну можливість впливати на владу та захищати права жертв катувань та жорстокого поводження. У таких умовах дуже перспективним вбачаються наступні форми діяльності інститутів громадянського суспільства:

– громадський моніторинг (дозволяє систематизувати відомості про застосування катувань у місцях неволі, які згодом можуть бути передані правоохоронним органам та міжнародним правозахисним організаціям). Така форма впливу дуже корисна в контексті своєчасного виявлення ризиків застосування катувань, тобто можна убезпечити прояви насильства стосовно до осіб, які перебувають у місцях неволі. Інакше кажучи, громадський моніторинг можна вважати превентивним засобом, адже сам факт його існування застерігає від застосування катувань;

– громадські обговорення проектів нормативно-правових актів (здатні підсилити потенціал органів влади за рахунок залучення фахових експертів). Окрім цього, стороння думка завжди є корисною, особливо якщо вона представлена самим суспільством. Застосування такої форми співпраці призведе до покращення якості нормативних документів, які ухвалюються на різних рівнях виконавчої влади. До того ж, урахування думки суспільства завжди грає на користь авторитету влади;

– громадська експертиза (дає можливість своєчасно виявити ризики, які у подальшому можуть призвести до утвердження практики катувань у місцях неволі). На початку запровадження тієї чи іншої реформи необхідно оцінити ці ризики та зробити усе, щоби уникнути їхніх проявів. Це загальновживана світова практика. В межах цієї форми співпраці також можна складати так звані «тіньові звіти», у яких міститиметься реальна інформація про стан проблеми катувань в Україні. Такі звіти позитивно сприймаються європейською спільнотою, адже влада дуже часто намагається приховати цю проблему, навмисно змінюючи показники статистики;

– адвокаційні кампанії (корисні для консолідації суспільства навколо проблеми катувань у місцях неволі). З їхньою допомогою громадськість привертає увагу пересічних громадян та влади до цієї проблеми. Як наслідок остання перестає ігнорувати цю проблему й починає шукати шляхи її вирішення. Особливо корисними у цьому сенсі є прес-конференції, публікації у ЗМІ, підготовка методичних рекомендацій, створення промо-роліків тощо;

– створення громадських рад при органах виконавчої влади, які задіяні у реалізації політики в сфері запобігання і протидії катуванням у місцях неволі. Маючи координаційно-дорадчий статус, ці ради розробляють рекомендації, проекти рішень та нормативно-правових актів, проводять опитування та моніторинг. Слід визнати, що на сьогодні статус таких рад є дещо обмеженим, але це не заважає комплексно та методично висвітлювати проблеми та спонукати владу до їхнього вирішення;

– міжнародне співробітництво громадських правозахисних організацій (здійснюється з метою вивчення досвіду та запровадження в Україні найбільш сучасних практик протидії катуванням у місцях неволі). Передусім йдеться про співпрацю з неурядовими міжнародними організаціями, які вже давно пройшли етап становлення і сьогодні активно впливають на владу, захищаючи права громадян, у тому числі й у місцях неволі;

– участь інститутів громадянського суспільства в реалізації кадрової політики держави (мається на увазі участь у конкурсних процедурах на посади в правоохоронних органах, органах охорони здоров’я, органах пенітенціарної системи тощо).

На сучасному етапі розвитку вирішення проблеми катувань у місцях неволі неможливе без підтримки громадськості. Причому йдеться не тільки про підтримку у вигляді схвалення, а й про плідну співпрацю за різними напрямами: попередження випадків катувань та жорстокого поводження, їхнє виявлення та документування, надання жертвам катувань професійної правової та психологічної допомоги, забезпечення участі на управлінському рівні, міжнародне співробітництво. Тільки за таких умов, Україна подолає цю проблему.