Крізь терня до мрії (Єнакіївська виправна колонія № 52)

Це – друга стаття з серії звітів про установи виконання покарань, що розташовані на тимчасово окупованій території та засуджених, у тому числі й довічників, які провели місяці (а то й роки) під обстрілами.

1. Загальна інформація

Єнакіївська виправна колонія № 52 – це установа виконання покарань максимального рівня безпеки для чоловіків. За інформацією офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, зв’язок з виправною колонією втрачено 19.02.2015 року. На той час в цій установі відбували покарання 470 засуджених. У 2004 році в колонії був створений сектор для утримання засуджених до довічного позбавлення волі з лімітом наповнення 150 чоловік.

Колонія розташовувалася у с. Оленівка, м. Єнакієве, Донецької області.

Це – невеликий населений пункт, розташований на сході Єнакієвого. Рельєф місцевості різко пересічений балками та ярами з високими схилами. Станом на 2014 рік у населеному пункті мешкало трохи більше 770 жителів. Основне заняття місцевих жителів – шахтарська справа. Найближчий великий населений пункт – м. Єнакієве. У минулі роки Єнакієве було важливим центром видобутку вугілля, металургії та хімічної промисловості.

2. Становище установи виконання покарань на початку конфлікту

13 квітня 2014 року, на шостий день після проголошення «Донецької народної республіки», місто опинилось під контролем терористів. Були захоплені приміщення міськради, прокуратури та міліції. 20 квітня терористи на деякий час залишили місто, проте повернулися 4 травня, влаштувавши безлад у міськраді та біля металургійного заводу.

7 серпня 2014 року в небі над Єнакієвим, імовірно, з наданого російською стороною комплексу «Бук», терористи збили український МіГ-29; льотчик намагався відвести літак від житлових районів. 13 серпня зупинено металургійний завод, згідно з повідомленням керівництва – «з метою запобігання техногенній катастрофі та збереження життя городян». В місті була повністю зупинена робота казначейства та банківської системи, призупинено діяльність ряду підприємств.

Єнакіївська виправна колонія була розташована в нейтральній зоні проведення АТО між блокпостами Нацгвардії та незаконними збройними формуваннями. Через це над колонією практично кожного дня, починаючи з травня 2014 року, велися обстріли. Засуджені вказували, що під час найбільш активних бойових дій (Дебальцевський котел) вони нараховували до обіду до 2000 вибухів та пострілів. Вони настільки звикли до їх гуркоту, що не могли потім спати у тиші.

Час від часу артилерійські снаряди потрапляли в адміністративні будівлі колонії. Так, наприкінці 2014 року декілька снарядів потрапило у будівлю їдальні, спричинивши її повне руйнування. На той момент у їдальні перебували засуджені. Один із них загинув на місці, інший отримав чисельні осколкові поранення. Постраждалих з-під уламків витягали інші засуджені – адміністрація колонії у цьому участі не брала. Навіть більше, приблизно місяць (у січні 2015 року) адміністрації взагалі не було. Під час масивних обстрілів усі повтікали, на роботу виходило лише 2–3 людини. Саме тому засуджених ніхто з камер під час обстрілів до бомбосховища, і навіть до коридору, не виводив. Вони мали ховатися від уламків під нарами та молитися Богу. За порядком тоді стежили засуджені, лояльні до адміністрації. Вони ж і організували втечу шістьох довічників узимку 2015 року. З часом, коли обстріли трохи стихли, адміністрація частково повернулася, також повернулися на роботу ті співробітники колонії, яких раніше звільнили за корупційні правопорушення.

Незаконні збройні формування встановили прямо за воротами колонії міномети, та вели з них вогонь по позиціях українських військових. На початку 2015 року представники так званих незаконних військових формувань зі стріляниною зайшли на територію колонії до сектору довічного позбавлення волі. Деякі засуджених зраділи їх приходу, бо вирішили, що їх прийшли звільняти. Вони вийшли з камер, але одразу отримали кулеметну чергу над головами та наказ повертатися до камер. Члени незаконних збройних формувань забрали двох засуджених для участі в бойових діях. Але приблизно через рік цих двох засуджених знову повернули до колонії до сектору ДПВ. Кожний з них мав численні поранення після участі в бойових діях.

3. Умови тримання під вартою

Для того, щоби схилити адміністрацію колонії на свій бік, представники незаконних військових формувань відключили установу від електропостачання. Світла не було 50 днів – взимку 2015 року, під час найбільш активних бойових дій. За офіційною версією лінії електропередач не могли відремонтувати через обстріли, але, на думку засуджених, їх просто ніхто не збирався ремонтувати. Це були найтяжкі місяці. В камерах було дуже холодно – опалення вимкнули, «буржуйки» давали тільки тим засудженим, які жили у бараках. Довічно позбавлені волі не мали доступу до таких засобів обігріву. Вони палили свої особисті речі, документи, двері та меблі щоби зігріти хоча б чаю. Від цього в камерах стояв жахливий сморід, кіптявою вкрилися всі поверхні у приміщенні. У камерах, де від вибухів повилітали вікна, було ще холодніше. Стіни колонії промерзли льодом на 20 сантиметрів.

При цьому харчування надавали лише один раз на добу. Раціон складався з млинця та ложки якоїсь каші. Їдальня не працювала й харчування готували на відкритому вогні під обстрілами у дворі колонії. Певний час засуджені мали змогу отримувати передачі від родичів, які приїжджали до колонії. Частина засуджених через своїх знайомих замовляла машину, яка привозила їм кожного місяця партію їжі з території, що підконтрольна Україні (приблизно 200–300 кілограмів їжі). Це робилося тому, що їжа на окупованій території, зокрема, крупи, були дорожче у декілька разів. Однак через деякий час адміністрація заборонила доставляти крупи таким чином. Адміністрації було вигідніше, коли крупи купували в одного із засуджених, який за лояльність терористів віддавав частину свого доходу їм. Гуманітарна допомога засудженим з російських конвоїв не надавалася – розкрадалася. Багато хто із засуджених схуд на 10–15 кілограмів.

Так звана «нова адміністрація» прийшла до колонії приблизно в березні 2015 року. Терористи зайшли до темного холодного приміщення, світили до кожної камери ліхтарем, дивилися на немитих, схудлих засуджених та посміхалися. Казали, що Україна їх тут кинула, що нікому вони тут непотрібні і якщо їх зараз тут розстріляють просто так, то і діла нікому не буде. Ще зазначали, що тільки завдяки щасливому випадку не розстріляли колонію повністю, бо не знали, що тут когось залишили.

З моменту приходу «нової адміністрації» почалися постійні обшуки: кожного дня, а то й декілька разів на день засуджених виводили в коридор та змушували стояти у незручній поставі декілька годин. У цей час перевертали камеру, нібито щось шукали. Могли зірвати підлогу, розібрати телевізор, кинути у бруд чисті речі, розлиту їжу на речі, що псуються. Ремонтувати все поламане засуджені мали самостійно. Під час цих обшуків забирали все, що можна продати – навіть одежу та постільну білизну, не кажучи вже про техніку та цінні речі. За незначну провину били. Фізичне насильство можна було оскаржити начальнику і деякі засуджені так і зробили. За що і отримали нову «порцію» тортур.

Засуджені не мали доступу до медичної допомоги. Довгий час не було лікаря взагалі, а коли фельдшер з’явився, то міг надати лише найпростіші знеболювальні препарати. Навіть у випадку тяжкої хвороби засуджених до лікарні у м. Донецька не вивозили. Засуджені стверджують, що було декілька випадків смертей, коли люди помирали саме від неналежного надання медичної допомоги. Одного засудженого вивезли до лікарні в останній момент і він звідти не повернувся (скоріш за все, його немає серед живих). Іншого залишили вмирати у порожній камері.

До праці засуджених ніхто не примушував, тому що виробництво в колонії загалом було зупинено. Тільки деякі засуджені були змушені шити форму. Натомість в колонії процвітало вимагання грошей за будь-яку можливість скористатися своїм правом. Наприклад, платним було користування мобільним зв’язком. Засуджені, які не мали грошових коштів, навіть не могли зв’язатися із родичами. За один телефон могла бути плата від 500 до 1000 гривень на місяць. Довгострокові побачення також стали платними. Із посилок більшу частину продуктів харчування витягали та привласнювали. На прогулянки не виводили, тому що спочатку було нікому, а потім у адміністрації просто не виникало бажання виводити засуджених. Також не виводили засуджених і довгий час митися. Через порушення правил гігієни деякі з них страждали від комах та хвороб шкіри. Але ліків від цього в колонії знову ж таки не було.

4. Евакуація засуджених

Єнакіївська виправна колонія має унікальну історію невдалої спроби евакуації. Після того, як 14 листопада 2014 року Президент України своїм указом зобов’язав Міністерство юстиції України організувати евакуацію установ виконання покарань, розпочалися переговори щодо евакуації колонії. 8 листопада 2014 року Міністерство юстиції провело міжвідомчу нараду з питань евакуації засуджених з території проведення Антитерористичної операції. Під час наради було ухвалене рішення про евакуацію засуджених з Єнакіївської виправної колонії. У період з 26 по 29 листопада 2014 року групи представників апарату Державної пенітенціарної служби України здійснили ряд виїздів до м. Єнакієвого та околиць для рекогносцировки маршрутів та підготовчої роботи з засудженими.

28 листопада 2014 року о 04:00 Національна гвардія України сформувала колонну для виїзду до Єнакіївської виправної колонії. Однак евакуація була відтермінована через відсутність гарантій безпеки для персоналу та засуджених. На превеликий жаль, евакуація так і не відбулася. Надалі засуджених вивозили групами в різні часи – перша група виїхала ще у 2014 році, наступна – майже через рік у грудні 2015 року. Групи були невеликими – від 3 до 20 чоловік. Після евакуації більшу частину засуджених везли до Маріупольського СІЗО або Бахмутської УВП, звідки вже переводили до інших виправних установ. На сьогоднішній момент найбільше засуджених евакуйовано саме з Єнакіївської виправної колонії.

Матеріал створено за підтримки програмної ініціативи «Права людини і правосуддя» Міжнародного Фонду «Відродження».