Справи Майдану: Злочин і примарна кара

За три роки роботи прокуратура встигла знайти чималу кількість обвинувачених у справах, пов’язаних із Майданом. Тут і побиття студентів 30 листопада, і спроби розгонів протестувальників на Майдані, і побиття активістів на Грушевського, і тітушки, і так звана АТО в центрі Києва з її наслідком – масовими розстрілами на Інститутській. Утім, час від часу у стрічках новин з’являються повідомлення про затримання нових підозрюваних.

Скажімо, 17 липня Печерський районний суд на місяць, до 13 серпня, арештував Богдана Мельника – чергового екс-беркутівця, підозрюваного в злочинах, скоєних під час Революції гідності. Йому, зокрема, інкримінується участь у побитті активістів «Автомайдану» в ніч проти 23 січня 2014-го. Як відомо, тоді правоохоронці фактично влаштували засідку на протестувальників, напавши на них на вулиці Щорса й у Кріпосному провулку. Автомайданівців побили, затримали, а згодом за сфабрикованими протоколами заарештували в судах. Окрім того, силовики потрощили їхні автомобілі. Зараз за цими епізодами відбувається кілька судів, зокрема й по керівнику 1-ї спецроти «Беркута» Михайлові Добровольському. Затриманий цього тижня Мельник – його підлеглий. Слідчі розшукували чоловіка півтора року й у результаті знайшли в Чернівецькій області. Як переконує прокуратура, затримали підозрюваного в момент, коли той нібито збирався втікати до Одеси. Для підтвердження своїх слів вони наводять такий аргумент: у молодика виявили білет на поїзд. Сам Мельник запевняє: про свій розшук нічого не знав, звільнився з правоохоронних органів весною 2014-го й поїхав на малу батьківщину, ближче до родичів. Однак із роботою не складалося, фінансове становище було скрутне й він вирішив поїхати з батьком на заробітки. Переховуватися від слідства навіть не планував. Ба більше – готовий співпрацювати й давати свідчення. Втім, лише щодо своїх дій. Так чи так, найближчий місяць чоловік проведе за ґратами. А можливо, і більше, зважаючи на те, що розслідування досі тривають. Але затримати колишнього бійця «Беркута» мало. Потрібно довести в суді його провину.

Тут постає чи не найбільша проблема, яку перманентно використовують адвокати екс-спецпризначенців – недоведеність вини їхніх підзахисних. Якщо казати простіше – брак інформації, що умовний беркутівець Петренко Петро Петрович стріляв у активістів, бив їх чи нищив їхнє майно. Захист у судах час від часу заявляє, що окремо взяті особи не можуть відповідати за дії своїх колег. Навіть адвокати з Центру безоплатної правової допомоги наполягають: в Україні є тільки індивідуальна відповідальність і аж ніяк не колективна. Тобто для засудження вищезгаданого Петра Петровича потрібно довести, що він убив, поранив чи побив активіста. Або пошкодив його майно. Принаймні, так переконують адвокати. Здавалося б, історія доволі логічна. Втім, не варто забувати, що під час Революції гідності більшість силовиків була без розпізнавальних знаків, у масках і шоломах без номерних позначок. На практиці це може виливатися в труднощі з їхнім розпізнанням і доведенням вини. І якщо, скажімо, у справі про розстріли на Інститутській можна знайти винних, провівши балістичні експертизи, довести належність тої чи тої вогнепальної зброї певним особам, то як бути в разі банального побиття, ще й у темний час доби? Упізнавати своїх кривдників постраждалі зможуть хіба що по голосу, але для цього їх спочатку треба затримати. І бажано арештувати, аби вони не могли впливати на свідків, спотворювати докази абощо. Тож прокуратура у своїх обґрунтуваннях для обрання запобіжних заходів переважно, здається, просто виписує всі можливі ризики, визначені Кримінальним кодексом.

Ця проблема тягне за собою ще одну: покарання осіб, які віддавали накази. Про це в судах, та й не лише в них, говорять не перший рік. Якщо згадувати свіжий приклад із Мельником – більш жорстке покарання має отримати його керівник Добровольський, адже, за логікою, керувати діями своїх підлеглих мав саме він. Врешті, беркутівці не самі ж вирішили влаштувати засідку на «Автомайдан». Це була спланована операція. Тож її мусив хтось розробляти. Як наслідок – саме в покаранні таких людей має бути зацікавлена і прокуратура, і суспільство. Але із цим виникають труднощі. Якщо глянути на ті самі суди з обрання запобіжних заходів, створюється враження, що достатньої кількості доказів винуватості того чи того беркутівця недостатньо. Адвокати наполягають, що в матеріалах справи брак конкретики: кого й коли побили, чиє майно пошкодили, у кого стріляли. Врешті – хто конкретно постраждав від дій того чи іншого затриманого. Без цієї інформації, здається, можливість щонайменше арешту, вже не кажучи про засудження, – під питанням.

Допомогти тут мали б свідчення інших учасників подій. Точніше – підозрюваних. Для потужної доказової бази не зайвими були б розповіді рядових спецпризначенців про дії свого керівництва. Однак здебільшого вони мовчать. Є низка причин також і цього. Тут можна не зважати на втечу вищого керівництва за російський кордон, як-от Дмитра Садовника чи Сергія Кусюка. По-перше – частина силовиків успішно «пройшла» переатестацію й лишається у структурі правоохоронних органів. А це дає можливості впливати на процеси, пов’язані з розслідуванням чи розшуком підозрюваних. По-друге – як переконує прокуратура, підозрювані беркутівці продовжують підтримувати зв’язок однин з одним і діляться між собою інформацією. До того ж, як показала остання історія із затриманням, підозрювані готові свідчити проти себе, однак не проти власного керівництва. Про причини таких дій, певно, краще питати в самих затриманих.

Якщо ж говорити не про силовиків, а про тітушків, які особливо відзначилися в останні дні Революції, то історія майже аналогічна: керівництво «спортсменів» подеколи навіть не має не те що електронного браслета на нозі, а й особистого зобов’язання. Тому є доволі промовистою історія з Юрієм Крисіним, підозрюваним у вбивстві журналіста В’ячеслава Веремія. Саме Крисіна й слідство, й активісти називають одним із керівників групи тітушків, які наприкінці лютого 2014-го били активістів і стріляли по них. Однак навіть відправити його до СІЗО за три роки так і не вдалося. Попри те, що за цей час він устиг скоїти ще низку злочинів. Водночас рядові особи спортивної зовнішності опиняються за ґратами. Додаємо до цього нереформовані суди, у яких служителі Феміди, які свого часу судили майданівців, тепер судять тітушків і силовиків – і отримуємо майже ідентичну до «Беркута» історію: керівництво має високі шанси на уникнення покарання, тоді як прості виконавці здебільшого мовчки сидять за ґратами, очікуючи вироку.

Матеріал друкованого «Тижня», № 29 (505) від 20.07.2017.