Законодавче закріплення державної політики щодо попередження катувань та жорстокого поводження у місцях несвободи

Розбудова правової демократичної держави вимагає від влади остаточного подолання негативних суспільних явищ, пов’язаних з неправомірними діями посадових та службових осіб органів влади. До числа таких дій слід віднести корупцію, бездіяльність, непрофесійність, а також застосування катувань у місцях несвободи. У порівнянні з іншими, проблема катувань є найбільш суспільно небезпечною, адже вона пов’язана з порушенням основоположних прав і свобод людини і громадянина. Цинізм цієї проблеми полягає в тому, що катування застосовуються особами, які навпаки повинні забезпечувати захист життя і здоров’я громадян від протиправних посягань. Мова йде про працівників Національної поліції, Служби безпеки України, Генеральної прокуратури України, пенітенціарних установ Міністерства юстиції України тощо.

В умовах неволі людина фактично опиняється беззахисною,чим користуються представники силових структур задля досягнення необхідних їм незаконних цілей. Передусім, це отримання необхідної інформації, примушування особи або членів її сім’ї до вчинення певних дій, покращення показників розкриття злочинів за рахунок притягнення до відповідальності невинних осіб та інше. Не маючи можливості повноцінно захищати свої права, людина у більшості випадків підкорюється насильству та робить усе, що від неї вимагають. В умовах декларування ідеалів громадянського суспільства така практика є неприпустимою і повинна бути припинена.

Вирішальну роль у подоланні проблеми застосування катувань у місцях неволі відіграє законодавче закріплення напрямів державної політики у цій сфері. Спробуємо проаналізувати це питання і з’ясувати, чи достатньо зробила влада для формалізації положень, які спрямовані на подолання проблеми катувань. Почнемо з концептуальних актів, у яких визначено вектор розвитку держави на найближчі роки. Саме на їх основі формується сучасне законодавство та відбувається розробка стратегій реформування окремих сфер суспільного життя. Відповідно до Указу Президента України «Про Стратегію сталого розвитку „Україна–2020“» від 12 січня 2015 р. № 5/2015, метою державної політики в сфері правоохоронної системи є коригування завдань та функцій правоохоронних органів, упровадження нових засад проходження служби, нових критеріїв оцінки роботи правоохоронців для підвищення рівня захисту прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави від протиправних посягань. Достатньо важливо, що одним із індикаторів реалізації Стратегії є оновлення кадрового складу державних службовців у правоохоронних органах та судах на 70%[1].

Вказані пріоритети спрямовані на забезпечення такої системи правопорядку, яка буде максимально прозорою та дружньою для суспільства. Важливим у цій сфері є проведення ґрунтовної децентралізації та впровадження дієвих механізмів громадського контролю за органами правопорядку. Пріоритетним у роботі таких органів має бути принцип законності – система віддання та виконання наказів повинна стати такою, коли працівник-правоохоронець керується законом і не виконує явно злочинні накази [1]. Реалізація положень Стратегії, безперечно, матиме позитивний вплив на суспільство, адже дозволить уникнути випадків застосування катувань у місцях несвободи. Однак це відбудеться за умов, коли законодавча та виконавча влада діятимуть на виконання Стратегії, відповідним чином розбудовуючи законодавчу політику та організаційно-розпорядчу діяльність.

Достатньо важливим документом у системі законодавчих актів є Концепція реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів, в положеннях якої зазначається, що державна кримінально-виконавча служба України повинна забезпечити в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах визначені законодавством порядок і умови тримання осіб, упровадити європейські стандарти у цій сфері шляхом, зокрема, виконання рекомендацій Європейського комітету з питань запобігання катуванням або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та Європейських в’язничних правил. При чому, у документі наголошується на необхідності запровадити превентивні механізми запобігання катуванням відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання [2].

Вказаний протокол був ратифікований Україною. Він містить перелік національних превентивних механізмів щодо запобігання катуванням у місцях неволі, які повинні функціонувати на основі:

– доступу до будь-якої інформації про чисельність позбавлених волі осіб у місцях утримання під вартою, а також про кількість таких місць та їхнє місцезнаходження;

– доступу до будь-якої інформації, що стосується поводження з цими особами, а також умов їх утримання під вартою;

– доступу до будь-яких місць утримання під вартою, їхніх споруд та об’єктів;

– можливості проводити приватні бесіди з позбавленими волі особами без свідків, особисто, або, за необхідності, через перекладача, а також з будь-якою іншою особою, яка, на думку національного превентивного механізму, може надати відповідну інформацію;

– права безперешкодно вибирати місця, які вони бажають відвідати, та осіб, з якими вони бажають поспілкуватись;

– права встановлювати контакти з Підкомітетом з недопущення, надсилати йому інформацію та зустрічатися з ним [3].

Не менш важливе значення у подоланні катувань у місцях неволі відіграє залучення громадськості для вирішення цієї проблеми. У цьому сенсі слід згадати про Національну стратегію сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016–2020 роки, у якій закріплено, що суспільство має брати участь у забезпеченні базових цінностей відносин між демократичною державою і громадянським суспільством, зумовлених становленням такого суспільства як основи народовладдя та прагненням створити належні умови для ефективної взаємодії держави, громадянського суспільства та бізнесу задля модернізації України, підвищення добробуту і створення рівних можливостей для всіх [4]. Документ має достатньо велике значення, адже активність громадськості навколо проблеми катувань у місцях неволі здатна не тільки привернути увагу держави до цієї проблеми, а й мінімізувати випадки застосування катувань. Іншими словами, лише співпраця влади та суспільства здатна прискорити процес викорінення катувань.

Слід відзначити, що на міжнародно-правовому рівні обов’язки держави щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина зафіксовані в Угоді про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Зокрема, у ст. 14 документу вказано, що Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод [5]. Ця норма покладає на державу обов’язок попередження випадків застосування катувань у місцях несвободи.

На законодавчому рівні положення щодо неприпустимості катувань закріплені у наступних нормативно-правових актах:

1. Кримінальний процесуальний кодекс України:

– забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність (ст. 11);

– недопустимими є докази, отримані внаслідок жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження (ст. 87);

– перед вирішенням питання про передачу засудженої особи для відбування покарання з України до іноземної держави остання має надати гарантії того, що засуджений не буде підданий катуванню або іншому жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 606) [6].

2. Кримінально-виконавчий кодекс України.

– кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, поваги до прав і свобод людини, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань (ст. 5);

– без спеціального дозволу (акредитації) в будь-який час безперешкодно відвідувати установи виконання покарань для здійснення контролю та проведення перевірок (за бажанням – у супроводі до трьох медичних працівників для медичного огляду засуджених та до двох представників засобів масової інформації) мають право члени Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (у т.ч.) (ст. 24) [7].

3. Кримінальний кодекс України.

– катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб, – карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років (ст. 127) [8].

На підзаконному рівні також є норми, які спрямовані на запобігання застосуванню катувань у місцях неволі. Наприклад, у Наказі Міністерства юстиції України від 06 лютого 2017 р. № 292/5 закріплено, що діями, які дезорганізують роботу УВП і СІЗО, є злочинні діяння у формі тероризування в УВП і СІЗО засуджених, осіб, узятих під варту, застосування до них фізичного насильства (побоїв, мордувань, катувань, тілесних ушкоджень) або погрози їх застосування (у тому числі погрози вбивства), насильницького заволодіння їхнім майном, заподіяння собі тілесних ушкоджень (у тому числі за допомогою іншої особи) тощо [9].

Державна політика у сфері попередження застосування катувань у місцях неволі являє собою цілеспрямовану комплексну діяльність органів державної влади для вирішення суспільних проблем, досягнення й реалізації загальнозначущих цілей розвитку суспільства[10]. У таких умовах засоби законодавчого забезпечення відіграють важливу роль у створенні нормативно-правового підґрунтя національних механізмів подолання проблеми катувань. Таким чином, вітчизняне законодавство достатньо чітко визначає протиправність застосування катувань та констатує засудження таких дій з боку влади та суспільства.

Список використаних джерел:

1. Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» : Указ Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015 // Офіційний вісник України. – 2015. – № 3.

2. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» : Указ Президента України від 08 квітня 2008 р. № 311/2008 // Офіційний вісник України. – 2008. – № 27.

3. Факультативний протокол до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання : Протокол Організації Об’єднаних Націй від 18 грудня 2002 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 31.

4. Про сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні : Указ Президента України від 26 лютого 2016 р. № 68/2016 // Офіційний вісник України. – 2016. – № 18.

5. Про асоціацію : Угода між Україною з однієї сторони та Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державам членами з іншої сторони від 27 червня 2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/984_011.

6. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. № 4651-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 9-13. – Ст. 88.

7. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 р. № 1129- ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 3-4. – Ст. 21.

8. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

9. Про затвердження Положення про територіальне (міжрегіональне) воєнізоване формування Державної кримінально-виконавчої служби України : Наказ Міністерства юстиції України від 06 лютого 2017 р. № 292/5 // Офіційний вісник України. – 2017. – № 15.

10. Андріяш В. І. Державна політика: концептуальні аспекти визначення / В. І. Андріяш // Державне управління: удосконалення та розвиток. – 2013. – № 9 [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=626.