Феномен катувань: конституційно-правовий аспект

Застосування катувань у місцях неволі є актуальною проблемою для сучасної України, вирішення якої потребує комплексної співпраці влади та суспільства. Однак для того, щоби розробити та запровадити ефективні механізми запобігання та протидії катуванням, необхідно усвідомити сутність та правову природу цього феномену. Це дозволить виробити таку державну політику, яка буде максимально впливати саме на ті чинники, які сьогодні зумовлюють стан справ щодо проблеми застосування катувань у місцях неволі. Спробуємо поглянути на проблему катувань через призму конституційного законодавства. Зрештою, це надасть можливість визначити та проаналізувати, які ж саме норми Конституції України порушуються при застосуванні катувань до особи, яка перебуває в місцях неволі.

На початку проаналізуємо визначення катування, які закріплені у Кримінальному кодексі України, міжнародно-правових актах та сформульовані науковою спільнотою. Стаття 127 Кримінального кодексу України містить наступну дефініцію: катування – це умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать його волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою, чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб [1].

Науковці розглядають катування як складне антисоціально-правове явище, через що майже неможливо сформулювати визначення, котре б максимально розкривало всю його сутність. У науковій літературі знаходимо різні трактування поняття «катування». Їх умовно можна звести до: 1) тих, котрі акцентують увагу на праві захисту від катувань (маючи на увазі особисту безпеку людини); 2) тих, котрі відображають «катування» як одну зі стадій «негуманного» ставлення до людини (їх зміст випливає з прецедентного права Європейського суду з прав людини; 3) тих, котрі не містять у визначенні всіх ознак складу катування (наприклад, залякування, страждання, примус тощо); 4) тих, котрі, підкреслюючи особливості катування, разом із тим, містять помилкові ознаки, що суперечать практиці, що існує [2]. Це повністю корелюється з законодавчим визначенням катування та вписується в доктрину кримінально-правової науки.

Міжнародно-правові акти містять наступні дефініції поняття «катування»:

– катування – будь-яка дія, за допомогою котрої людині навмисно завдається сильний біль або страждання, фізичне чи розумове, зі сторони офіційної особи або за її підбурювання з метою отримання від неї (тобто, людини) або від третьої особи інформації або зізнань, покарання її за дії, які вона здійснила або у скоєнні яких підозрюється, або залякування її або інших осіб (Декларація ООН від 9 грудня 1975 року «Про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання») [3];

– катування – умисне, систематичне або одноразове заподіяння фізичних або психічних страждань однією або декількома людьми, що діють самостійно або за чиїмось наказом, з метою змусити іншу людину дати інформацію, зробити визнання або з будь-якими іншими цілями (Токійська декларація Всесвітньої медичної асоціації від 1 жовтня 1975 року «Основні лікарські принципи, стосовно тортур та інших видів жорстокого, негуманного або принизливого поводження або покарання при затриманні та ув’язненні») [4];

– катування – будь-яка дія, котрою будь-якій особі зумисне завдається сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди (Конвенція ООН від 10 грудня 1980 року «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання») [5];

– катування – будь-який навмисно вчинений акт, за допомогою котрого будь-якій особі завдано фізичний чи психологічний біль або страждання з метою кримінального розслідування, як засіб залякування, як засіб покарання даної особи, як превентивний захід, як санкція або у будь-яких інших цілях (Міжамериканська конвенція Організації американських держав від 9 грудня 1985 року «Про запобігання катуванням чи покарань за їх застосування») [6].

Не дивлячись на певні особливості, усі вищенаведені дефініції, як національні, так і міжнародно-правові, мають спільні моменти, у яких розкривається сутність феномену катувань, а саме:

– катування – це фізичне та нефізичне насильство над людиною;

– катування – це завжди навмисно вчинений акт, тобто особа, яка їх застосовує, умисно порушує кримінальне законодавство;

– катування – це дії, які вчиняються з певною протиправною метою;

– жертва катувань – це особа, яка опинилася в дуже специфічних умовах, пов’язаних з обмеженням волі та певною залежністю від посадових осіб окремих державних органів влади;

– катування може бути як одноразовим (ситуативним), так і системним правопорушенням.

На підставі вищевказаного та спираючись на норми Конституції України, можна казати, що катування є прямим порушенням наступних прав і свобод людини і громадянина:

1. Право на повагу до гідності (ст. 28 Конституції України). У нормі міститься чітка заборона застосування до особи катувань, жорсткого поводження або покарання, що принижує її гідність. У таких умовах застосування катувань – це пряме порушення конституційної норми, адже внаслідок таких дій особі завдаються фізичні та моральні страждання, що суперечить конституційним принципам, які діють в межах правової держави.

2. Право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29 Конституції України). У більшості випадків катування пов’язані з обмеженням свободи, до того ж слід зазначити, що навіть в умовах неволі особа не може піддаватися катуванню, що суперечить принципу недоторканості. Іншими словами, отримання інформації від особи або інші процесуальні дії проводяться без застосування до особи насильства у вигляді катувань.

3. Право на особисте і сімейне життя (ст. 32 Конституції України). У цьому випадку йдеться про нефізичне катування, яке дуже часто пов’язане з погрозою насильства щодо членів сім’ї особи, інформація про яку збирається та використовується без згоди останньої. Це порушення конституційної норми, яке тягне за собою відповідальність.

4. Право на свободу думки і слова (ст. 34 Конституція України). Катування дуже часто є засобом впливу на осіб, які висловлюють свою думку щодо порушення прав у місцях неволі, тобто вони вказують на недоліки системи й через це стають жертвами катувань. У цьому випадку метою насильницьких дій є зобов’язання особи мовчати про системні правопорушення.

5. Право на презумпцію невинуватості (ст. 62 Конституції України). Норма вказує на те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. Безумовно, інформація, отримана від особи шляхом застосування до неї катувань, належить саме до доказів, отриманих незаконним шляхом [7].

Окрім вказаних прав, катування суперечить деяким конституційним принципам, які визначають спрямованість Української держави. Зокрема, йдеться про наступні норми Конституції України:

– Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст. 1). В межах правової держави застосування катувань до людини є неприпустимим явищем, яке суперечить ідеї громадянського суспільства. У зв’язку з цим катування повинні розглядатися як основна загроза загальнодержавним цінностям, які позиціонуються на найвищому законодавчому рівні.

– Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Декларуючі такі принципи державотворення, влада апріорі засуджує будь-яке насильницьке ставлення до людини і громадянина, у тому числі й застосування катувань [7].

Узагальнюючи усе вищенаведене, зазначимо, що катування, як правове явище, є прямим порушенням конституційних норм щодо правового статусу людини і громадянина та зазіханням на конституційні принципи реалізації влади в державі. Про це свідчить не тільки аналіз норм Основного закону України, а й дослідження законодавства, на рівні якого відбувається деталізація кримінальної відповідальності за застосування катувань, а також відповідних міжнародно-правових актів.

Список використаних джерел:

1. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 р. № 2341-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

2. Яремко О. М. Законодавча регламентація кримінальної відповідальності за катування в Україні / О. М. Яремко // Науково-інформаційний вісник. – 2013. – № 8. – С. 176–181.

3. Про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання : Декларація ООН від 9 грудня 1975 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_084.

4. Основні лікарські принципи стосовно тортур та інших видів жорстокого, негуманного або принизливого поводження або покарання при затриманні та ув’язненні : Токійська декларація Всесвітньої медичної асоціації від 1 жовтня 1975 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/990_011.

5. Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання : Конвенція ООН від 10 грудня 1980 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_085.

6. Про запобігання катуванням чи покарань за їх застосування : Міжамериканська конвенція Організації американських держав від 9 грудня 1985 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_068.

7. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Cт. 141.