Європейський досвід вирішення проблеми катувань у місцях неволі та можливості його застосування в Україні

Однією з найбільш актуальних проблем сьогодення є права людини та забезпечення їх захисту. У більшості пострадянських країн, зокрема і в Україні, порушення прав людини з боку органів державної влади вже давно стало повсякденною практикою, що, напевно, пов’язане з пережитками минулого, адже в рамках радянської системи права людини, її життя та недоторканість взагалі були ефемерними категоріями. Тому в ті часи формалізація прав людини переважно мала декларативний характер, а на практиці ситуація була зовсім іншою. Особливо гостро це відчувалося у місцях неволі, де людина залишалася сам на сам зі свавіллям представників правоохоронних органів та службовців установ виконання покарань.

Найбільш поширеним порушенням прав людини у цих місцях стало катування, яке застосовувалося як засіб отримання необхідної інформації, перевиховання злочинців, впливу на осіб, які виражали невдоволення системою тощо. Низький професійний рівень працівників силових органів, зневага до особистості, правовий нігілізм – ось ті чинники, які зумовлювали і продовжують зумовлювати показники застосування катувань. Сьогодні ці чинники, нажаль, залишаються актуальними. Після отримання незалежності ситуація в Україні майже не змінилася. У дев’яностих роках минулого століття катування у місцях неволі вважалися нормальною практикою.

За часів злочинного режиму Януковича проблема катувань сягнула небачених масштабів. Саме в ці часи надходила більшість заяв до Європейського суду з прав людини щодо застосування до осіб катувань у місцях неволі. Після «Революції гідності» в країні розпочинається «перезавантаження системи», яке супроводжується реформою правоохоронних органів, судовою реформою та суттєвими змінами у кримінально-виконавчому законодавстві. Такі рішучі кроки дозволили дещо покращити ситуацію із застосуванням катувань, однак говорити про остаточне вирішення цієї проблеми не доводиться. Ситуація ускладнилася збройним конфліктом на Сході країни, який актуалізував проблему застосування катувань. Особливо гостро ця проблема відчувається у так званій «сірій зоні», тобто у населених пунктах, що розташовані на лінії зіткнення.

До того ж зазначимо, що окремі представники колишнього злочинного режиму досі залишаються при своїх посадах у силових органах, що не заважає їм використовувати свій «досвід» у приниженні гідності підозрюваних, засуджених та осіб, які перебувають під слідством. Усі ці факти сприяють формуванню негативного іміджу України на європейській арені та стають на заваді членству держави в ЄС. На проблемі катувань постійно акцентують увагу представники європейських інституцій, які у своїх моніторингових звітах наголошують на потребі подолання цього негативного суспільного явища.

Концептуальні кроки в напрямі вирішення проблеми катувань Україна зробила ще у 1997 році, ратифікувавши дві основні конвенції: Конвенцію про захист прав і основоположних свобод [1], Європейську конвенцію про запобігання катувань чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню [2]. Саме в цих документах закладено основні гарантії прав і свобод людини, зокрема і ті, що стосуються недопущення застосування проти них катувань. У чинному законодавстві заборона щодо катувань також прописана доволі чітко.

Так, у ст. 127 Кримінального кодексу України катування визначено як: умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб. Нормативно-правовим актом передбачена відповідальність за цей злочин у вигляді позбавлення волі на строк від двох до десяти років, залежно від кваліфікаційних ознак злочину [3].

Якщо на рівні держави цей злочин визнано суспільно небезпечним діянням, що підтверджується вітчизняним законодавством та міжнародно-правовими документами, а ситуація щодо застосування катувань не змінюється на краще, то, напевно, проблема полягає у недосконалості адміністративно-правових механізмів запобігання катувань та протидії ним у місцях неволі. Або, можливо, ситуація пов’язана з неефективністю механізмів притягнення до відповідальності осіб, винних у застосуванні катувань. Для того, щоб відповісти на це питання, слід звернути увагу на досвід європейських країн щодо вирішення проблеми застосування катувань у місцях неволі та можливість його використання в Україні.

Аналіз європейського досвіду доводить, що Україні потрібно зробити декілька принципових кроків, які дозволять подолати проблему катувань, а саме:

1. Деталізувати об’єктивну сторону складу злочину. Йдеться про максимальну деталізацію переліку тих дій, які слід вважати катуваннями. У міжнародній практиці було декілька справ за звинуваченням у катуваннях (Греція проти Сполученого Королівства, 1957 рік; Данія, Франція, Норвегія, Швеція, Нідерланди проти Туреччини, 1985 рік; Селмуні проти Франції, 1999 рік). Визнано катуванням завдання ударів по ногах дерев’яним або металевим бруском; сильні удари по всьому тілу; застосування електричного струму; екзекуції глумом або загрозою застрелити чи вбити жертву; сексуальне насильство. У практиці правозахисних організацій визнано існування не менше ніж 15 різновидів катування: сексуальне насильство, катування позбавленням тих чи інших елементарних життєвих умов, примусові пози, застосування електричного струму, побої, завдання тілесних ушкоджень, примусові ін’єкції, підвішування, кидання, розтягування, опіки, занурення у воду, психологічне катування, застосування фізіологічно неприйнятних рівнів звукового чи світлового впливу тощо [4].

Максимально деталізувавши у чинному законодавстві дії, які слід вважати катуванням, ми зможемо значно розширити коло протиправних посягань на права особистості, вчинення яких тягне за собою кримінальну відповідальність. Такий перелік позитивно вплине і на судову практику вирішення справ, пов’язаних із застосуванням катувань, оскільки судді матимуть чітку уяву про об’єктивний бік цього злочину. На наш погляд, особливу увагу слід приділити нефізичному катуванню, тобто діям, які пов’язані з погрозою застосування фізичного насильства, психологічним тиском на особу, внаслідок якого вона перебуває в умовах постійного стресу. На необхідності деталізації нефізичного катування, до речі, наполягає Європейський суд з прав людини, який у своїй практиці обов’язково враховує психологічний аспект катування.

2. Сформувати у населення нові орієнтири, спрямовані на дотримання прав і свобод людини, що у підсумку забезпечить повагу до особистості, яка буде позиціонуватися як цінність на національному рівні. Переважно це стосується рівня правової культури та правосвідомості, який необхідно формувати ще у дитячому віці. Для більшості країн Європейського Союзу це нормальна практика, яка вже сьогодні доводить, що вирішення проблем порушення прав людини лежить у площині правоосвітньої діяльності. Безумовно, це стратегічне завдання, яке за умови впровадження сьогодні дасть результати лише через кілька десятиліть. Однак слід замислитися над такою практикою та взяти її до уваги.

3. Розробити та запровадити єдину загальнодержавну Концепцію запобігання катуванням у місцях неволі. Відсутність такої концепції не відповідає проголошеним конституційним положенням про соціальну, демократичну та правову державу, оскільки ситуація, що склалася, не враховує реалій сучасності, адже боротьба зі злочинністю давно перетворилася на глобальну світову проблему, яка набула не лише національного, а й міжнародного, транснаціонального характеру [5]. Подібні концепції має більшість розвинених країн Європи та США.

Вони дозволяють систематизувати основні загрози застосування катувань, передбачити особливі гарантії для осіб, що потрапляють до групи ризику, а також закріпити детальну дорожню карту із зазначенням конкретних заходів щодо боротьби з катуваннями у місцях неволі. Такі концепції, як правило, мають стратегічний довгостроковий характер, оскільки саме на їх основі і розробляється відповідна державна політика. Інакше кажучи, подібні концепції визначають вектор розвитку вітчизняного законодавства та організаційно-розпорядчої практики, який узгоджений з реальною ситуацією, що склалася у суспільстві.

4. Впровадити заходи щодо профілактики катувань у місцях неволі. У Франції в 1983 р. створено Національну раду із запобігання злочинам, до якої увійшли члени парламенту, мери міст, міністри, експерти, представники бізнесових структур. У Великій Британії з 1966 р. працює Постійна конференція з профілактики злочинів, до якої входять представники Конфедерації британських промисловців, Торговельної палати, профспілок і Асоціації старших офіцерів поліції. Система профілактики в Японії зорієнтована на місцеві програми запобігання злочинам, містить як заходи кримінологічного вивчення стану злочинності, так і конкретні заходи запобігання злочинам.

Функції ранньої профілактики здійснюють спеціальні органи реабілітаційної допомоги, в яких працюють добровільні та штатні співробітники [6]. Протидія катуванню, як різновиду злочину, є одним з основних пріоритетів для вказаних вище інституцій. На сьогодні в Україні аналогів таких органів немає, що ускладнює ситуацію навколо застосування катувань, адже превентивні заходи відіграють не аби яке значення у попередженні протиправних дій стосовно осіб, які перебувають у місцях неволі.

5. Залучити громадські об’єднання до моніторинґу катувань у місцях неволі. На сьогодні така норма закріплена у Кримінально-виконавчому кодексі Україні, однак на практиці вона реалізується доволі нечасто [7]. На відміну від України, в країнах ЄС моніторинґ катувань представниками НУО є одним із основних засобів попередження та виявлення випадків застосування катувань до осіб, які перебувають у місцях неволі. Це обумовлено тим, що в Європі норма щодо ролі інститутів громадянського суспільства в управлінні державою є не просто ширмою, а конституційним принципом, який реально діє. В сучасній Україні інститут громадського моніторинґу катувань перебуває лише на стадії становлення.

Натомість слід позитивно оцінити ті тенденції, які склалися в суспільстві. Зокрема, у минулому році створено коаліцію громадських правозахисних організацій «Проти катувань», до якої увійшли сім провідних правозахисних організацій країни. Метою цієї коаліції є боротьба з катуваннями та поганим поводженням в Україні в усіх сферах, де вони застосовуються, з безкарністю тих, хто скоїв ці злочини, та надання правової, медичної, психологічної, реабілітаційної та іншої допомоги жертвам цих злочинів та їхнім сім’ям, а також створення умов для запобігання такому поводженню [7].

Підводячи певні підсумки, зазначимо, що європейський досвід запобігання катуванням та протидії ним у місцях неволі – це поєднання досконалих правових механізмів, ефективного законодавства та співпраці держави з громадськістю. Саме це дає результат у вигляді зниження випадків застосування катувань у місцях неволі та остаточне подолання проблеми насильства з боку представників влади. Україна робить лише перші кроки в напрямі вирішення проблеми катувань, однак вже сьогодні влада має замислитись над можливістю використання позитивного досвіду як у сфері правового регулювання, так і в питаннях організаційно-розпорядчої практики. Лише в таких умовах фундаментальні державні цінності, зокрема життя та здоров’я людини, її честь та гідність, стануть не просто словами, а реальними категоріями.

Список використаних джерел:

1. Про захист прав людини і основоположних свобод : Конвенція Ради Європи від 04 листопада 1950 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

2. Про запобігання катувань чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню : Конвенція Ради Європи від 26 листопада 1987 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_068.

3. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 р. № 2341-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

4. Застосування в Україні європейських стандартів протидії жорсткому поводженню і безкарності : наук.-практ. посіб для суддів / За заг. ред. В. Т. Маляренка. – К.: «К.І.С.», 2011. – 320 с.

5. Вербенський М. Г. Транснаціональна злочинність : моногр. / М. Г. Вербенський. – Дніпропетровськ : Ліра ЛТД, 2009. – 356 с.

6. Клочко А. М. Досвід зарубіжних країн у сфері боротьби зі злочинністю / А. М. Клочко // Європейські перспективи. – 2012. – № 3. – С. 132-135.

7. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 р. № 1129-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 3–4. – Ст. 21.

8. Меморандум про співпрацю членів коаліції громадських правозахисних організацій «Проти катувань» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pk.khpg.org/index.php?r=1.2.