Проблеми протидії катуванням у місцях неволі в Україні: погляд зсередини та ззовні

Запобігання та протидія катуванням у місцях неволі залишається пріоритетним напрямом державної політики сучасної Української держави. Перш за все, це пов’язане з прагненням до ідеалів правової держави, в основі якої є громадянське суспільство. Окрім цього, політика осуду катувань у місцях неволі обумовлена загальнолюдськими цінностями та міжнародними зобов’язаннями нашої держави, зокрема, перед європейськими партнерами. Необхідно зазначити, що на сьогодні ситуація є дещо неоднозначною, що напевно свідчить про необхідність удосконалення організаційно-правових механізмів протидії катуванням у місцях неволі. Це припущення підтверджується даними, які надають представники української влади та міжнародні інституції.

Так, у своїй Щорічній доповіді «Про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні» (2017 рік) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вказує на низку системних чинників, які не дозволяють остаточно подолати проблему катувань у місцях неволі. Зокрема, йдеться про таке:

– недостатня публічність процесу розслідування злочинів. Справа в тому, що правоохоронна система була й залишається закритою для суспільства, що унеможливлює застосування превентивних заходів з боку правозахисників. Як правило, йдеться лише про захист прав особи, яка вже стала жертвою катувань, що призвело до певних юридичних наслідків. У таких умовах важко удосконалювати методи розслідування злочинів, які дуже часто межують з протиправною поведінкою;

– неефективність розслідування випадків катувань, до яких причетні правоохоронці, органами прокуратури. Цей чинник обумовлений небажанням дискредитувати правоохоронну систему, яка нещодавно була докорінно реформована. Причому на законодавчому рівні принцип поваги до осіб, які перебувають у місцях неволі, прописаний достатньо чітко та зрозуміло. Разом з тим, система продовжує працювати за старими методами;

– недосконалість нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях та інших заходів примусового характеру в місцях неволі. Це позначається на статистиці застосування катувань, яка є доволі невтішною. Йдеться не тільки про приховування фактів катувань, а й про низьку ефективність самого нагляду, який не дозволяє своєчасно виявляти та припиняти насильство до позбавлених волі осіб;

– відсутність дієвих механізмів попередження катувань у місцях неволі. Передусім йдеться про систему досконалих превентивних заходів, які надають можливість оперативно впливати на ризики застосування катувань. Це достатньо важливий компонент у відповідній політиці держави, оскільки він скерований не на наслідки, а на причини жорстокого поводження.

Якщо узагальнити, то можна констатувати наявність системних проблем організаційного характеру, тобто на перше місце все ж таки виходить так званий «людський чинник». Інакше кажучи, подолати проблему катувань можливо, але для цього потрібна зміна основоположних принципів взаємодії правоохоронних органів та інститутів громадянського суспільства. Окрім цього, необхідно докорінно змінювати підходи до поводження з особами, які перебувають у місцях неволі, та переглядати санкції за застосування катувань з боку правоохоронців. Також варто зосередитись на реформуванні моделей контролю за дотриманням прав людини в місцях неволі.

Своєрідним поглядом ззовні на проблему катувань є Доповідь Управління Верховного комісара ООН з прав людини «Щодо ситуації з правами людини в Україні» (2017 рік). Зокрема, у цій доповіді наголошується на таких проблемних питаннях:

– відсутність ефективних механізмів розгляду скарг про катування в зоні конфлікту на Сході України (по обидві сторони зіткнення). Наразі це одна з найбільш актуальних проблем, з якою стикаються громадські правозахисники, оскільки страждають не тільки звичайні громадяни, а й військовослужбовці. Ця проблема обумовлена недостатнім рівнем координації між правоохоронними органами, ЗСУ та військовою прокуратурою;

– недосконалість інституту відповідальності за катування в місцях неволі. Йдеться про притягнення до відповідальності правоохоронців та військовослужбовців, які застосовують катування як метод дізнання. Також наголошується на недосконалості законодавчої бази, яка регламентує порядок розслідування випадків катувань у місцях неволі.

На відміну від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховний комісар наголошує на низці проблем нормативно-правового характеру, тобто на недосконалості законодавчих і підзаконних актів у сфері запобігання катуванням у місцях неволі. Інакше кажучи, проблема полягає не тільки в діяльності правоохоронних органів, а й у відсутності сучасних механізмів нормативно-правового регулювання такої діяльності. Насправді, це доволі актуальна проблема, які не дозволяє обмежити свавілля правоохоронців правовими рамками.

Підсумовуючи, можна зазначити, що бачення держави та міжнародної спільноти проблеми застосування в Україні катувань у місцях неволі є доволі схожим. У обидвох випадках акцентується на поєднанні організаційного та нормативно-правового аспектів, які зумовлюють цю проблему в нашому суспільстві. Важливо, що українська влада усвідомлює масштаби цієї проблеми та намагається поступово її вирішувати. У цьому сенсі, вивчення відповідного європейського досвіду може стати у нагоді. В його основі лежить принцип обопільної відповідальності влади та інститутів громадянського суспільства за реалізацію відповідної державної політики.